Ток-шоу знімалося вранці, а вже ввечері його показуватимуть країні. Прем’єр сам не розумів, як він погодився на участь у ньому, адже і канал, і його господар знаходилися у глибокій опозиції до влади, яку прем’єр представляв. Але йому було з чим сюди прийти, у нього були цікаві й переконливі цифри, які свідчили, що він відповідав своїй посаді. Звичайно, він знав про агресивноскептичну забарвленість такого роду заходів, але і мовчки сприймати постійну критику і негатив уже було несила. Хоча, здається, у цій країні, скільки вона не існуватиме, завжди сваритимуть владу і бачитимуть лише погане.
Прийшовши до студії у доброму гуморі, він тепер був майже знищений морально і все млявіше відбивався від своїх опонентів. Він жалкував уже не лише про те, що прийшов сюди, але й про те, що взагалі погодився колись очолити вкрай занедбане і розкрадене господарство цієї країни, терплячих і працьовитих, але розчарованих, не віруючих у чесних політиків і не здатних на вдячність людей. До того ж, у нього все сильніше боліла голова, пашіло лице: мабуть, знову підскочив тиск, що дошкуляв останнім часом усе більше й більше. Не вистачало ще впасти посеред цієї студії з інсультом на радість так вороже, аж злісно налаштованим проти нього глядачам…
І коли ведуча запропонувала йому чи то дурний експеримент, чи то парі, він уже майже байдуже погодився. Експеримент полягав у тому, що молоденький журналістик бігатиме у прямому ефірі по якомусь провінційному райцентру і питатиме перших зустрічних, чи вдячні вони теперішньому урядові. Якщо з десяти опитаних не знайдеться жодного вдячного, прем’єр не пізніше, як завтра, має подати у відставку. До речі, що має бути у противному випадку, чомусь не обговорювалося: у це, мабуть, ніхто не вірив.
Прем’єр вдивлявся у незнайомі обличчя респондентів, які одне за одним змінювалися на екрані, й думав про те, що підвів команду, про те, що за його відставку голосів вистачить. Проголосують і ті, хто вважає, що він не бореться з корупцією, і ті, кому його система прозорих тендерів і закупівель вже наступила на хвоста. Ще думав про те, як втомився…
Якийсь з виду безхатько показував у відповідь на запитання кореспондента гидкі жести, а слова його затулили «піканням». Огрядна жіночка аж плювалася у камеру, розказуючи про те, скільки віддає за продукти та залишає в аптеці. Але найбільше люди проклинали ціни на газ та електрику і малі пенсії.
Та жінка була дев’ятою. Руки у неї були зайняті сумками. Вона побачила камеру і поправила волосся, що вибилося зпід червоної хустки, просто рукою із сумкою. Сумка гойднулася перед самою камерою.
Пропоную взяти участь в опитуванні. Чи вдячні Ви нашому урядові? – вже майже радісно запитав кореспондент, передчуваючи вдале закінчення редакційного завдання.
Жінка на секунду задумалася і сказала:
А вдячна.
Мабуть, Ви з іншої країни, не стримував здивування хлопчина, невже таки вдячні? При нинішніх цінах на газ, наприклад?
Вдячна, вдячна, усміхнувшись, ствердно кивнула головою жінка, відвернулася від камери і попрямувала у своїх справах.
Студія не аплодувала. Загомоніла стримано й розчаровано: сенсації не сталося. Ведуча з неприхованою досадою на обличчі оголосила рекламу. Прем’єр послався на термінові справи та вийшов. Охоронники відбили його від настирливих журналістів, посадили до авта. І це було останнє, що він пам’ятав із того ранку.
Зараз і в двадцять важко людям зійтися, а їм було майже по шістдесят. Люба стала вдовою чотири роки тому, Семен поховав жінку позаминулої весни. Встигли вже обоє напитися тієї гіркоти пізньої самотності. На поминках по ровесникові випадково опинилися поряд, розговорилися. Згадували молодість, журилися через невдалий цьогорічний урожай. Люба поскаржилася, що мало сіна має цього року для корови, а Семен запропонував своє кукурудзиння. Вона ж запросила приходити по молоко у рахунок того кукурудзиння, і він прийшов, та ще й приніс на вечір корові в’язку зелених стебел. Хвалив молоко, і її хвалив, що ще тримає корову, хоч і сама. Потім перевозив їй снопи, сам складав їх навколо сараю. Поміняв дошку на сарайних дверях, підремонтував будку собаці, що вже ластився до нього, як до свого.
Ще від першого його приходу Любі захотілося, щоб він лишився в неї хазяїном. Був непитущим, не палив, був акуратним в одязі й у роботі. Був якимсь приємним їй, чи як. Вони подовгу розмовляли вечорами, і це теж було приємно. Отож, коли розповів, що донька хоче переїхати з родиною до батьківської хати, вона запропонувала перша, щоб переходив до неї. Не дивлячись Любі в очі, відповів, що можна й перейти. Але не лишився ні того вечора, ні ще багато вечорів потому. А Люба більш не нагадувала, бо і той перший раз дався їй нелегко.
Та одного вечора приїхав машиною і закрив за собою ворота. Коли вечеряли, попросив, щоб постелила йому отут таки, на веранді, бо любить прохолоду.
Зажили разом, готувалися до зими. Працювали дружно й злагоджено, але у відносинах ще панувала певна прохолода. Навіть викати одне одному не перестали. А коли в роботі випадково торкалася його, ніяковів та замовкав надовго. Люба почала вже боятися, що не до серця вона йому, що побуде ще трохи, та й повернеться до себе.
Ночував на веранді аж до морозів, тоді перевела його у велику кімнату, що її всі зими після чоловікової смерті відключала від опалення. За два тижні глянули на лічильник і вжахнулися: як так далі піде, обох пенсій не вистачить.
Усе, скомандувала, як хочеш, а перебирайся до мене.
У її кімнаті ліжко було велике, але одне. Для іншого місця не було. Семен допізна дивився телевізор, аж вона не витримала:
Лягай, не бійся, не з’їм.
Він примостився скраєчку, і кілька ночей вони проспали, замотавшись, як кокони, кожен у свою ковдру.
Як настало чергове бабине літо, газ тимчасово вимкнули, щоб хоч трішки зекономити. Вночі, у напівсні, прагнучи тепла, знайшли одне одного під тими ковдрами, і між ними під ранок сталося уперше те, що має статися між іще не старими людьми, які відчувають симпатію одне до одного.
Вранці за сніданком Семен жваво планував, де викладе піч наступного літа, а Люба з полегшенням подумала, що він лишається вже у неї остаточно.
А прем’єр отямився у «Феофанії», куди його без наказу доправили хлопці, й тепер, спостерігаючи за переливанням життєдайної рідини у крапельниці, думав про те, що він ще попрацює для цієї країни, для її людей, і для тієї жінки у червоній хустці.
М. Масниченко,
Роздільнянщина.
